Владко В.М.

Володимир Миколайович Владко (справжнє прізвище Єре́мченко, 26 грудня 1900 (8 січня 1901), Петербург — 21 квітня 1974, Київ) — український письменник-фантаст, журналіст та театральний критик.

Його книги почали друкуватися з грудня 1917 року. Перша книга «Донбас — золота країна» (1930). Як письменник-фантаст дебютував повістю «Ідуть роботарі», відзначеною в 1929 році премією на всеукраїнському конкурсі. Потім одна за одною виходять його книги: «Чудесний генератор», «Аргонавти Всесвіту», «12 оповідань», «Нащадки скіфів». У «Чудесному генераторі» письменник, полишивши космічні світи, звертається до земних проблем, ніби передбачаючи епоху радіолокації та телебачення, велике майбутнє хвиль ультракороткого діапазону. Зовсім в іншому, на перший погляд, навіть несподіваному плані написано роман «Нащадки скіфів». Письменник спрямовує свій погляд не в майбутнє, як це властиве науковій фантастиці, а в минуле.

Наступні твори Владка мали антифашистське, антивоєнне спрямування — «Аероторпеди повертають назад» та «Сивий капітан», у якому головний герой виходить на двобій з диктатурою. Але всі його зусилля закінчуються трагічно. Приречена на поразку сама філософія життя, яка будується на егоїзмі, жорстокості, зневазі до людей.

Після «Сивого капітана» письменник замовкнув аж на 15 років. Під час Другої світової війни Владко — політичний коментатор на українській радіостанції імені Тараса Шевченка в Саратові. Згодом — спеціальний кореспондент Радінформбюро, власний кореспондент газети «Правда», керуючий Головреперткомом України, завідувач українського відділення «Літературної газети». В 1944 році став членом КПРС.

Лише в 1956 повертається Владко до свого улюбленого жанру. Пише повісті «Позичений час», «Фіолетова загибель», дарує читачам збірку «Чарівні оповідання».

Твори Володимира Владка перекладено мовами багатьох народів світу. Роман «Аргонавти Всесвіту» шість разів видавався в Японії, з творами письменника знайомі читачі багатьох європейських країн.

Псевдонім

Свої перші публікації Володимир Миколайович, працюючи газетярем спочатку в Ленінграді, а потім у Воронежі, підписував справжнім прізвищем — «Владимир Еремченко». Але якось у гранках однієї статті було допущено друкарський брак: від першого слова залишилося «Влад», а від другого — закінчення «ко». Так з'явився псевдонім «Владко».