Маковей О.С.

Маковей Осип Степанович — український поет, прозаїк, публіцист, критик, літературознавець, перекладач, редактор багатьох періодичних видань, педагог, громадсько-політичний діяч.

Народився 23 серпня 1867 року в м. Яворові (Яворівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині Львівської області, Україна) в родині кушніра.

Після початкової школи у рідному місті навчався у 1879—1887 роках у Львівській ґімназії. В 1887—1893 роках студіював філософію у Львівському університеті. На цей час припадають його перші літературні спроби. Створені ще на шкільній лаві переклади з Овідія і Гайне, як і вірш «Заказані яблука», Іван Франко опублікував у часописі «Зоря». Відтоді Маковей друкується у провідних українських журналах і альманахах.

1895 року з'явилася його перша збірка віршів «Поезії». За нею виходять у світ збірка «Подорож до Києва» (1897), спрямована проти псевдопатріотичних галицьких політиків сатирична поема «Ревун» (1911) і багато поетичних циклів у періодиці («Сум і глум», 1896, «Гірські думи», 1899, «Строфи», 1911).

Після закінчення університету Осип Маковей присвятив себе журналістиці: був співробітником львівської «Зорі» в 1895—1897 роках, працював головним редактором газети «Буковина», яка набула під його керівництвом широкого резонансу у слов'янському світі. Тут публікувалися буковинські автори Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська, Іван Бажанський та інші.

Наприкінці 1897 року запрошений на посаду редактора новоствореного львівського часопису «Літературно-науковий вістник», де співпрацював з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком, Михайлом Грушевським.

Навесні 1899 року отримав державну стипендію для молодих письменників у Віденському університеті, де слухав лекції відомих славістів і займався науковими дослідженнями. Під керівництвом професора Ватрослава Ягича він написав наукову роботу про поему видатного хорватського поета XVII століття Івана Гундулича «Осман», яка зображує боротьбу поляків і запорізьких козаків проти турків і їхню переможну битву під Хотином.

1899 року письменник повернувся на Буковину: викладав україністику в учительській семінарії, в Чернівецькому університеті. Тут захистив дисертацію про українського поета і письменника Пантелеймона Куліша, сприяв популяризації буковинських поетів Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Ольги Кобилянської та інших («Матеріали до життєписі Осипа Юрія Гординського Федьковича», 1910, «Життєпис Осипа Юрія Гординського Федьковича», 1911, упорядкування зібрання творів Федьковича і Воробкевича). З кінця XIX століття Маковей творив переважно як прозаїк («Весняні бурі». 1895, «Клопоти Савчихи», 1896, «Наші знакомі», 1901, «Оповідання», 1904, «Ярошенко», 1905, «Пустельник з Путни», 1909 тощо).

У повісті «Ярошенко» описано події Хотинської війни 1620—1621 років. 1907 року в газеті «Діло» Осип Маковей писав: «Ся війна описана майже день по дневі в різних пам'ятках і студіях. Усе це я уважно прочитав, а крім того, їздив ще в Бессарабію над Прут та над Дністер і в Кам'янець-Подільський подивитися на терен війни. Се дало основу повісті, і сю основу я міг лише у дрібничках змінити». Серед першоджерел, які використав Маковей у роботі над повістю, одне з найголовніших місць належить «Історії Хотинського походу» (1646) Якова Собеського — безпосереднього учасника Хотинської війни, одного з комісарів польської армії.

В оповіданнях і новелах письменник змальовував важке життя галицьких і буковинських селян, будні мешканців маленьких містечок, картини української історії. Виступив як блискучий майстер сатиричної та гумористичної новели (збірки «Наші знакомі», «Прижмуреним оком», численні публікації поза збірками).

Будзиновський В'ячеслав згадував, що під час першого прочитання творів Василя Стефаника професор Степан Смаль-Стоцький заплакав і сказав: «Я цікавий, яке вражіння зробить на Поліно» (так називали О. Маковея через сталеві нерви).

1910 року, через напружені стосунки з деякими духовними провідниками українських кіл (яких він викривав у сатиричних творах), письменник покинув Чернівці; мешкав до 1913 року у Львові, де викладав у жіночій вчительській семінарії при вул. Сакраменток, 7 (нинішня вул. Туган-Барановського).

З 1913 року до своєї смерті письменник обіймав (за винятком воєнної цезури) посаду директора вчительської семінарії у галицько-подільському містечку Заліщики. Під час першої світової війни служив військовим кореспондентом, поштовим цензором в австрійському війську.

Під час існування Галицької СРР був завідувачем відділу освіти повіту, заледве не потрапив під військовий трибунал т. зв. ГАНКА (Галицької ЧК; врятувався, перебравшись на Буковину за Дністром).

Помер 21 серпня 1925 року в м. Заліщики (нині Тернопільської області), де й похований.

У віршах, новелах, нарисах воєнних і повоєнних літ Маковей показував жорстокість фронтових боїв, трагічну долю українців російської імперії і австрійських українців, які почувалися етнічно спорідненими, проте мусили стріляти один в одного («Кроваве поле», 1921). Письменник вірив у краще майбутнє українського народу і своєю багатогранною діяльністю наближав його. В лютому 1921 року польська влада заарештувала Маковея за «українізацію» своєї гімназії й на декілька тижнів ув'язнила в Чортківській тюрмі.