Ле І

Іван Ле (справжнє ім'я Іван Леонтійович Мойся) — український радянський письменник. Редактор журналу «Забой».

У 1922 році його посилають на робітфак Київського політехнічного інституту, з наступного року він вчиться на факультеті інженерів будівництва шляхів. Згодом редагує газету «Київський політехнік», працює в редакції журналу «Комунар».

У кінці 1920-х років, з 1928 року по 1930 рік жив і працював у Донбасі, редагував журнал «Забой» (зараз «Донбас»). В цей період його творчості переважала робітнича тема (здебільшого донецька) вона розкрита в творах «Ритми шахтьорки» 1928.

Займає активну позицію в ідеологічній боротьбі проти «ворожих» концепцій в мистецтві, у ствердженні основоположних принципів радянської літератури. Належав до літературних організацій «Жовтень», «Всеукраїнська спілка пролетарських письменників». Стає першим редактором «Літературної газети» (1927).

Про роботу Івана Ле "під прапором Петлюри" добре пам'ятали у його волості, тому до комуністичної партії його прийняли тільки після виїзду з малої батьківщини у 1925 році.

Типовий представник стилю соцреалізм. У центрі уваги Івана Ле — простий люд. Серед них — Пилип Баранець («Новоявлена», 1925), Василь Машиністий («Трахтарь», 1926), Остап Залізний («Камінний Мірошник», 1928). Його спроби не ідеологізувати свої твори наштовхувались на вимоги редакцій вимальовувати образи його головних героїв, щоб було доведено партійність їх поведінки.

Професор Іван Огієнко (Митрополит Іларіон), який більшу частину свого життя прожив у еміграції і великими симпатіями до радянської влади не відрізнявся, в своїй “Історії української літературної мови”  стверджував, що  значну роль у завершенні формування сучасної української літературної мови відіграли українські письменники доби радянської українізації (першої третини ХХ століття).

До цих письменників безумовно належить й Іван Ле, який  за своє життя видав більше 50 книг зі своїми творами, переважну більшість яких було написано українською мовою.