Гейне Г

Крістіан Йоганн Генріх Гейне (нім. Christian Johann Heinrich Heine, Гайнріх Гайне) — один із найбільш визначних німецьких поетів та журналістів XIX століття.

Був водночас і поетом романтики, і її підкорювачем. Він зробив мову повсякдення придатною для поетичних творів, підніс жанр фейлетонів та подорожніх розповідей до рівня мистецтва, та надав німецькій мові, не притаманну їй до цього стилістичну легкість та елегантність. Гейне вважають останнім поетом «романтичної епохи» і одночасно її очільником. Будучи критиком, політичним журналістом, есеїстом, сатириком та полеміком, він був об'єктом захоплень та негативного ставлення. Гейне належить до німецькомовних поетів, твори яких перекладено на найбільшу кількість мов світу.

Книга пісень

Ліричні вірші раннього періоду творчості Гейне склали цілу книгу «Книга пісень» (1827 рік). Ця поетична збірка принесла йому визнання у Німеччині, а згодом, в інших країнах Європи. За життя автора її видавали 13 разів; багато віршів було покладено на музику Робертом Шуманом, Францом Шубертом, Йоганнесом Брамсом, Петром Чайковським, Ріхардом Штраусом, Едвардом Грігом тощо. Історія переживань ліричного героя образно передає світосприйняття молодого поета, який перебуває у глибокому розладі з оточенням. Зміст перших циклів «Книги пісень» не вичерпується нещасливим коханням поета до багатої гамбурзької родички. Тема нерозділеного кохання у «Книзі пісень» слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі. Ці настрої посилює романтичний образ самотнього кедра, ялиці чи сосни, відомий також за перекладами Михайла Старицького, Івана Франка чи Лесі Українки. Якщо перші цикли «Книги пісень» написані за традицією німецької романтичної лірики, то згодом своєрідність поетичного таланту Гейне постала з усією яскравістю. Він умів химерно поєднувати романтичні сни з точністю і ясністю реалістичної деталі. Він майстерно користувався іронією як засобом викриття незбутніх ілюзій, вигадок, але знову й знову сам повертається до романтичних образів. Значний вплив на поетичну творчість Гейне справила німецька народна пісня, на зразках якої він учився майстерності безпосереднього, щирого зображення почуттів.

Гейне почав писати в той час, коли в Німеччині лірична поезія переживала розквіт. Епоха романтизму зробила лірику традиційним жанром німецької літератури. Його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі поетичні умовності, говорячи про свої почуття без риторики й поетики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над пристрастю своїх почуттів. Простота, природність, імпровізаційність його поезії підкорили тодішнього читача. Гейне сприяв «спрощенню» лірики, з космічних висот і неозорої далечіні він переніс поезію у бюргерську вітальню, але від цього вона не перестала бути щирою і значною. Без любові немає щастя, без щастя неможливе життя — це кредо ліричного героя «Книги пісень» Гейне. Ліричні вірші насичені ознаками повсякденності, котрі змушують повірити у щирість почуттів. Крізь ліричну схвильованість постійно проривається іронічна інтонація. Герой «Книги пісень», яким би не був щасливим, завжди пам'ятає, що це лише мить, а не одвічне блаженство. Він знаходить у собі нові сили посміхнутися навіть коли його почуття не поділяють, жити далі й знову кохати. Завдяки іронії Гейне піднімався над своїм ліричним героєм, автор завжди мудріший, аніж той, про кого він пише. Назвою «Книги пісень» Гейне визначив жанр і традицію своєї лірики: поет у першій своїй книзі наслідував традиції німецького фольклору. Він узяв деякі теми й мотиви з усної народної творчості, форма багатьох його віршів близька до пісні. Подібно до німецької пісні вірші Гейне часто схожі на ліричний монолог, а явища природи й почуття героя утворюють паралель. Жанрова своєрідність пісні зумовила вільну і поетичну форму, чим автор і керувався. Разом з тим у «Книгу пісень» увійшло багато віршів, написаних у строгих канонічних жанрах сонета, балади, романсу. Молодий Гейне намагався використати свій поетичний хист у різних жанрах, котрі варіювали зміни настрою ліричного героя.

«Книга пісень» складається з чотирьох розділів. Перший розділ, «Юнацькі страждання», є найбільш романтичним. Перед нами — переживання і муки нерозділеної любові. Ліричний герой впадає у відчай. Він сприймає свою трагедію як найбільшу у світі. Життя і смерть борються в його свідомості. Другий розділ, «Ліричне інтермецо», зображує страждання як одвічну, але завжди нову історію. Тому це примиряє страждальця з життям, тугу змінює світла печаль. До цього циклу належать вірші про сосну, пальму, відомі у перекладі М. Ю. Лермонтова, хоча у віршах Гейне «сосна» — чоловічого роду, а «пальма» — жіночого роду, і тематика має глибшу любовну спрямованість. У третьому розділі, «Повернення на батьківщину», любовні страждання юності вже сприймаються на часовій відстані, наводячи на думку переосмислення всього, що сталося. Гейне використовує мотив мандрів, де розчарований ліричний герой полишає рідні місця і тепер, повернувшись, дивиться на все просвітленим поглядом. Юнацькі страждання тепер дорогі для нього лише як спогади. У цей цикл входить знаменитий вірш, присвячений рейнській красуні Лорелей. Це давня народна легенда про загиблу нещасну красуню, котра випливає на узбережжя і заворожує всіх, хто плине Рейном поблизу високої скелі, і це призводить до трагедії. Саме Гейне зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш стан народною піснею. Лорелей втілює згубну силу любові, якою вона наділена мимоволі, адже любов — це складне, загадкове почуття, яке дуже важко збагнути. В останньому розділі — «Північному морі» — домінує аналітичне начало. Ліричний герой, який пережив розчарування, втрати, прагне тепер жити одним життям з природою, відчути себе малою, але необхідною часткою всесвіту. Йому здаються тепер марнотою пусті хвилювання, він позбувся романтичних мрій та ілюзій. Символічним, у цьому плані є вірш «Корабельна аварія».

Публіцистика

У 1830-ті роки почалась бурхлива публіцистична діяльність Гейне. Він опублікував серію статей, у яких знайомив німецького читача з Францією часів Липневої монархії. Коли восени Гейне здійснив поїздку до Німеччини, він відчув, як змінився за ці роки: набув великого суспільного досвіду, оволодів передовими ідеями свого часу. Після повернення поета з Німеччини у грудні 1843 року він зустрівся з молодим політичним мислителем Карлом Марксом. Між ними встановились тісні дружні стосунки. Важливу роль відіграло знайомство з ученням утопічних соціалістів, особливо Сен-Сімона. Ідеї Сен-Сімона знайшли відображення у першому розділі його нової поеми «Німеччина. Зимова казка» (1844 рік). Сюжетом її послужила мандрівка письменника Німеччиною. У ній прихований гострий політичний конфлікт. Образ батьківщини Гейне змалював у чіткому часовому й просторовому вимірі. Простір поеми — це територія Німеччини, кожен новий розділ — це нове місце, водночас реальне й умовне. У центрі авторської уваги — сучасність, хоча він іноді звертається до наполеонівської епохи або до давнини, котра стала вже міфами та легендами.

Повстання ткачів влітку 1844 року сколихнуло всю Німеччину. Ця подія знайшла відображення у творчості багатьох поетів і художників, які прагнули викликати співчуття до тяжкої долі ткачів. Гейне відгукнувся на цю подію віршем «Сілезькі ткачі» (1844 рік).

В останнє десятиріччя життя поет був прикутий до ліжка, ці вісім років він називав «матрацною могилою». Події в Німеччині глибоко хвилювали поета. Він звинуватив боягузливу німецьку буржуазію, її зрадницьку поведінку під час революції. Тяжкі роздуми викликала поразка революційних сил Німеччини та Угорщини («У жовтні», 1849 рік). Збірка «Романцеро» (1851 рік) показала настрій гіркоти, його погляд на хід історії став песимістичним. Через те, що останні 8 років життя Генріх хворів на прогресуючий туберкульоз хребта, 17 лютого 1856 року він помер. «Писати», «папір», «олівець» — були його останніми словами. Генріха Гейне поховали на пагорбі Монмартр у Парижі. Його могила завжди покрита квітами і часто буває розписана неофашистськими гаслами.

Основні твори

• Reisebilder, 1831
• «Книга пісень» (1827)
• «Подорожні картини»
• «Німеччина. Зимова казка» (1844)
• «Сілезькі ткачі» (1844)
• збірка «Романцеро». (1851)