Данте А

Да́нте Аліг'єрі (Аліґ'єрі) (італ. Dante Alighieri) — видатний італійський поет доби Відродження, письменник і політик, якого називають «Батьком італійської літератури». Першим став писати літературні твори народною (тобто італійською) мовою, а не латиною. Його головний художній твір, поему «Божественна комедія» (італ. la Divina Commedia), вважається шедевром світової літератури.

У 1274 році, коли Данте виповнилося 9 років, він зустрів Беатріче Портінарі, дочку Фолко Портінарі, в яку закохався «з першого погляду», але ні разу навіть не заговорив до неї. Після досягнення повноліття він часто бачив Беатріче, обмінюючись з нею вітаннями на вулиці, але ніколи добре її не знав — він подавав приклад так званого «ввічливого кохання». Тепер важко зрозуміти усі його обставини. На велике нещастя для Данте, Беатріче померла 1290 року. Проте саме це кохання було найсвітлішою подією в житті Данте й, можливо, поштовхом до літературної творчості. У багатьох поезіях Данте зобразив Беатріче як напівбожество, яке постійно спостерігає за ним.

Любов до флорентійки Беатріче набрала для нього таємничого сенсу; він наповнював нею кожну мить свого існування. Її ідеалізований образ займав значне місце в поезії Данте. У 1292 році він почав творчий шлях з оповіді про юне кохання «Нове життя» («італ. La Vita Nuova»), яке складається з сонетів, канцон і прозового коментаря про любов до Беатріче.

Сміливі і граціозні, часом свідомо грубі образи-фантазії складаються в його Комедії в певний, строго розрахований малюнок. Пізніше Данте опинився у вирі партій, був навіть завзятим муніципалістом; але у нього була потреба з'ясувати для себе основні принципи політичної діяльності, тому він пише свій латинський трактат «Монархія» («італ. De Monarchia»). Цей твір — своєрідний апофеоз гуманітарного імператора, поряд з яким він бажав би поставити настільки ж ідеальне папство.

Данте Аліг'єрі розпочав свою літературну діяльність досить рано і написав багато творів, але світову славу принесла йому написана тосканськомим діалектом Divina Commedia («Божественна комедія»), яку розпочав писати 1290 року, переробив 1313 року, а закінчив 1321 року. У трьох частинах («Пекло», «Чистилище», «Рай») Данте описав свою мандрівку до Бога. Супутником Данте виступає римський поет Вергілій, пізніше Данте супроводжує Беатріче, що уособлює милість Божу. Твір є справжньою енциклопедією середньовіччя. Дослідники вважають «Божественну комедію» одним з найвизначніших творів не лише італійської, але й світової літератури.

Данте Аліг'єрі був людиною релігійною і не пережив тих гострих моральних й інтелектуальних коливань, відображення яких бачили в Convivio; проте за Convivio залишається проміжне в хронологічному сенсі місце у розвитку свідомості Данте, між Vita Nuova і Божественною Комедією. Зв'язком і об'єктом розвитку є Беатріче, водночас і почуття, й ідея, і спогад, і принцип, об'єдналися в одному образі. Серед юнацьких віршів Данте Аліг'єрі є один особливо примітний сонет до його друга, Гвідо Кавальканті. Твір є виразом реального, грайливого почуття, далекого від будь-якої трансцендентності. Для розуміння Аліг'єрі як поета і людини найважливішим є його трилогія «La Vita Nuova», «Convivio» і «Divina Commedia».

Беатріче названа зменшувальним іменем: Біче. Вона, очевидно, одружена, бо з титулом Монна (мадонна) поряд з нею згадуються і дві інші красуні, якими захоплювалися і яких оспівували друзі поета, Гвідо Кавальканті та Лапо Джіянні:

Хотів би я, щоб яким-небудь чарами ми опинилися, ти, і Лапо, і я, на кораблі, який йшов би по всякому вітрі, куди б ми не побажали, не боячись ні бурі, ні негоди, і в нас постійно зростало бажання бути разом. Хотів би я, щоб добрий чарівник посадив з нами і монну Ванну (Джіованні), і монну Біче (Беатріче), і ту, яка стоїть у нас під номером тридцятих, і ми б вічно розмовляли про кохання, і вони були б задоволені, а як, вважаю, задоволені були б ми!